Аннотация

Андрій Процайло Дозвольте злетіти (оповідання) Артур Твердолобий другий рік гасав по цвинтарі як здурілий. Зривав вінки з хрестів, розбурхував свіжі могили, завивав скаженим псом. Мав дар напускати на живих мурашки. А коли втомлювався, снував за рідкісними цвинтарними відвідувачами і намовляв на гріх. Усілякої гидоти він запас ще з добрих часів… Але на Артура ніхто не звертав уваги. Він був невидимий, нечутний, ніякий… А до дрібних капостей на кладовищі люди звиклі давно — мають добру уяву… Свіжі душі не були прив’язані до своїх хробачливих тіл. У шоку висіли дев’ять днів над могилою і гайда по родичах. А на сороковий — радісно злітали в небо. Як реактивний літак. Тільки без гуркоту, а зі світлом, від якого Твердолобого нудило. І якби його душа вміла блювати, то вивергнула б, напевно, за раз усі накопичені за життя гріхи. А так… Чужа легкість і світло Артура бісили. За «життя» він не вмів пасти задніх — він їх знищував, як непотріб. А керував передніми… Передні, коли боялися за свої тіла, були м’якими, наче розігрітий віск церковної свічки, і скапували свої сили й уміння в ті посудини, що підсував їм Твердолобий. Колись Артур все знав, все розумів і все міг…

Отзывы

Дозвольте злетіти

Популярные книги